Вставай, мило моя, вставай!

Пишу це, бо не можу не писати...

Вже кільканадцятий день стоїть Майдан.

"... за вiкном майже весна,

I, Боже мiй, як несподiвано вона
Змiнює все моє майбутнє,
Моє майбутнє i моє життя"

Ці слова з пісні Святослава Вакарчука про весну, яка жевріє у серцях усіх старожилів Майдану, тих хто приїхав до Києва лише на ці вихідні, тих, хто співпереживає та підтримує Майдан у своїх рідних містах.

Учора у супермаркеті я була свідком невеличкої сценки між покупцями. 

У відділі продажу овочей та фруктів співробітниці, які зважують продукти, довго не могли знайти у розпечатаних сторінках код якогось товару і між собою перемовлялись про це українською мовою.  У цей час одна пані з черги невдоволено промовила: "Ну хватит уже вам говорить на этом вашем украинском языке!".

Я просто заціпеніла від несподіванки та обурення. Десь поряд зі мною з черги очікуючих долинули слова: "Они говорят на украинском - национальном языке нашей страны!" Та-ж знервована пані у відповідь каже: "А вы сами говорите на каком?" На що їй чоловік з черги відповів: "Мені без різниці, якою мовою говорити, а от вам...?" 

Після цього нетривалого діалогу я відчула і зневагу, і гордість одночасно. 

Зневагу до літньої пані, яка прожила дуже багато років у цій країні і не може порозумітися українською, і гордість за простих людей, які повсякдень (як і я) розмовляють російською, але рідною таки вважають українську мову.

У той же вечір ми з чоловіком дивились у прямому ефірі виступ "Океану Ельзи" на Майдані. 

Мені дуже важко передати свої відчуття . Це і розгубленість, і розпач, і радість - усе одночасно.

Якось так сталось, що дві, зовсім нічого не маючи між собою спільного події - розмова у супермаркеті та концерт на Майдані - для мене склались у якийсь пазл. Все склалось так, як має бути.

Фото узято з сайту ТСН

Тисячі рук і вогнів! Тисячі однодумців. Тисячі борців за наше з вами краще майбутнє...

Пісні Вакарчука настільки співпали зі струнами подій на Майдані й з моїми особистими, що помимо моєї волі сльози полились з моїх очей. Я навіть не розумію - це були сльози радості, чи навпаки розпачу...

Але, скоріше, це були сльози гордості. Гордості за мій народ, за тих, хто стоїть на Майдані, хто підтримує їх зі сцени усією своєю сутністю.

Такі люди, як Святослав Вакарчук, як Руслана, роблять для нової європейської України набагато більше, ніж усі лідери від опозиції разом узяті.

Українці, я пишаюсь тим, що теж належу до цієї великої та сильної нації. І хоч в побуті я розмовляю російською, моя рідна мова всеж-таки українська. Тому я не могла цей пост, який буквально народився під час концерту, написати ніякою іншою мовою, ніж українською.

Україна, все тільки починається...